Добровольчий рух – явище унікальне, яке на початках зіграло ледь не найважливішу роль в становленні лінї оборони на Донбасі. Але з часом добровольців на фронті стає все менше, а от конфліктів з владою та навіть між собою у колишніх бійців добробатів – все більше. Чому ж так сталось?
Перші місяці війни. Сепаратисти по домовленості з місцевими органами влади майже без бою захоплюють великі міста Донецької та Луганської областей. Українська армія, яку десятки років вчили замітати подвір’я та фарбувати бордюри, виявляється не готова стати на захист рубежів. Тут і з’явились добровольці.
Прямо з наметів Майдану сотні Самооборони перетворюються в добровольчі батальйони та відправляються на Схід України, де вже над рядом міст майорять триколори. Ще нема чіткої лінії фронту, і ніхто досі не вірить, що в Україні починається війна. Поки населення мирної України оговтується від жахіть Майдану, добровольці – здебільшого цивільні, але високомотивовані люди – приймають на себе перший удар. Жертви – колосальні, списки зниклих безвісті – страшні. Це ще не та позиційна війна, яка іде зараз, коли кожний поранений та загиблий боєць на рахунку. Сили АТО то наступають, то відходять, вимушені лишати тіла загиблих та навіть поранених товаришів на полі бою.
Більшості бійців Майдану навесні 2014 вперше довелось взяти в руки справжню зброю. Це вже були не вуличні бої з “коктейлями Молотова”, а справжня, хоч і неоголошена, війна.
“В перші бої ішли з легальною зброєю. Ішли в кросівках, спортивному одязі – хто що мав. В перші місяці війни обзаводились трофеями. З’являлись волонтери. У народу була така хвиля обурення та патріотизму, що допомагали масово. Можна було без проблем одягнути роту бійців, або забезпечити продуктами. Тоді в добробатах не було такого поняття, як власна зброя (крім тої, що хлопці привозили з собою). Всі трофеї після бойових здавались в зброярку і видавались наступній групі бійців, які їхали на передову. Це зараз у нас кожен зі своїм автоматом навіть по базі ходить”, – розповідають добровольці, які тримають східний фронт з перших днів. Їх лишилось мало – хто досі самотужки лікує важкі поранення та контузії, вже навіть не сподіваючись на допомогу держави і власного народу, хто просто зневірився в цій війні. І ось чому.
Коли Збройні сили України не були здатні ефективно обороняти державу, добровольців кинули на неоголошений фронт, як гарматне м’ясо. Тоді спокійно пропускали на блокпостах з трофейною зброєю, не було жодних репресій в тилу. В той час за спинами добровольців формувалась українська армія – справжня, екіпірована, підготовлена, яку б можна було відправити на передові позиції. Вже спільними з ЗСУ зусиллями добровольці відбили частину населених пунктів та встановили більш чітку лінію фронту. Тоді добробати діяли злагоджено, про якісь міжусобиці не могло й бути мови – адже ворог у нас один, з триколорами на шевронах.
Поступово добровольців почали витісняти з фронту і замінювати підрозділами ЗСУ. Пропонували перейти на контракт в збройні сили або примусово роззброювали. З відходом в тил у добровольців почались міжусобиці. Конфліктували з приводу легалізації в ЗСУ, не могли поділити командирські посади. Після злагодженої роботи на передовій добровольчі батальйони, передислокувавшись в тил, почали розвалюватись.
Наймотивованіші підрозділи або групи, які вийшли з них, на фронт все ж пробрались, але вже таємно. Різко знизився рівень волонтерської допомоги. По-перше, війна вже надто приїлась цивільним українцям. Зіграв роль психологічний фактор “я ж допомагав раніше, все, я патріот”. Погіршилось економічне становище держави – навіть хто хотів підтримати бійців, а це здебільшого не багатії, а прості люди, ті самі ледве виживали на скудні заробітки. По-друге, мало хто хотів допомагати підрозділам, які стоять “там, де їх нема” і про які не можна навіть написати звіт. Більше того, через допомогу яким можуть початись репресії. Значно приємніше і легше допомагати бійцям ЗСУ. Так в добробатах лишились лише свої, перевірені часом волонтери. Але їх допомоги катастрофічно не вистачало.
Частина ж підрозділів легалізувалась в ЗСУ. Але жоден з них не лишився в такому ж складі та під своїми бойовими стягами на передовій. “Донбас”, “Азов” та деякі інші підрозділи умовили вступити в Національну Гвардію України, яку пізніше одним наказом відвели в тил. “ОУН” і “Карпатську Січ” легалізували в ЗСУ, пообіцявши без зміни особового складу відправити їх на передову в складі 93 ОМБр. Але обіцянки не дотримались – бійців розкидали по всій бригаді на вільні посади. ОУНівці ледве змогли знов зібрати батальйон докупи, а от “Карпатську Січ” взагалі розпустили.
Вектор підтримки з боку народу різко направився вниз. Стараннями влади, добровольці в очах українців стали злочинцями, які грабують місцеве населення, вивозять в тил зброю та боєприпаси. Хто ж захоче допомагати таким?
Звісно, провладні ЗМІ (а це майже всі ресурси України) замовчують той факт, що маленькі добровольчі групи все ще стоять на східному рубежі. Лізуть в гарячі точки, ризикуючи загинути і бути похованими тайком, адже “їх там нема”. Зачищають “сіру зону”. Діляться досвідом з молодими мобілізованими хлопцями. І все ще продовжують щиро любити Україну і сподіватись на її світле майбутнє.
Про нас ніхто не знає, наша доля нікому не цікава, але ми, стиснувши зуби, клянемось до останньої краплі крові боронити Україну. Самі їздимо в тил, аби заробити грошей на амуніцію та обладнання. Приїжджаючи в тил, знімаємо форму та шеврони, щоб зайвий раз не ловити на собі зневажливі погляди. Раніше на нас дивилися, як на захисників, тепер – як на сміття. Це боляче і важко, але ми все ще тримаємось, і клянемось боронити Україну до останньої краплі гарячої червоної крові на чорній землі…
